Києво-Могилянська колегія: що це і навіщо Сумам

Після відновлення університету на історичній території Подолу розпорядженням Голови Верховної Ради від 19 вересня 1991 року і набором перших студентів 24 серпня 1992 року назва «Могилянка» знову стала частиною освітнього словника. У 2010–2020-х роках до цього додалися музейна експозиція в так званому Будинку Галшки Гулевичівни та віртуальний архів закладу. Старі ярлики на кшталт «перший університет Русі» при цьому не стали точнішими: вони змішують братську школу 1615 року, колегію 1632 року, академію після 1658–1701 років і світський виш кінця XX століття.

Для Сум і Сумщини це не київська екзотика. У XVII–XVIII століттях землі майбутньої області входили до Ніжинського полку Гетьманщини та Слобожанщини, а сини місцевого духовенства, козацької старшини й міщан їхали вчитися саме туди. Києво-Могилянська колегія була механізмом, який перетворював хлопця з повітового двору на писаря, священика чи урядовця. Без розуміння, як цей механізм працював, легко прийняти за факт красиву табличку на фасаді.

Суть явища проста. Це був православний навчальний заклад вищого типу в Києві на Подолі, утворений 1632 року злиттям Київської братської школи й Лаврської школи під опікою митрополита Петра Могили. Від звичайної парафіяльної чи братської школи він відрізнявся повною програмою «вільних наук», латиною як мовою навчання і претензією на рівень європейського колегіуму.

Освіта до появи колегії

До початку XVII століття на українських землях Речі Посполитої вища освіта була рідкістю. Після Люблінської унії 1569 року й Берестейської унії 1596 року православна спільнота опинилася в ситуації, коли кар’єра в суді, магістраті чи церкві вимагала латини й риторики, а власних шкіл такого рівня майже не було. Католицькі єзуїтські колегіуми цю нішу вже зайняли.

Відповіддю стали братські школи — заклади міщанських церковних братств. Львівська школа 1580-х років дала статутний зразок: слов’янська, грецька, згодом латинська мови й «сім вільних наук». 15 жовтня 1615 року волинська шляхтянка Галшка Гулевичівна записала свою садибу на Подолі Київському братству під монастир, шпиталь і школу для дітей усіх станів. Гетьман Петро Сагайдачний із Військом Запорозьким вступив до братства і взяв школу під захист.

Острозька слов’яно-греко-латинська академія князя Василя-Костянтина Острозького існувала з 1576 року й занепала до 1636-го. Це був інший тип установи — князівський, не міський. Коли Острог згасав, Києву якраз бракувало школи, яка могла б тримати рівень без одного мецената. Саме цю прогалину закрила колегія.

Заснування і перші роки

Улітку 1631 року архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила відкрив Лаврську школу за західним зразком. Братчики побачили в цьому конкуренцію. 30 грудня 1631 року сторони уклали угоду про об’єднання; у вересні 1632 року заклад запрацював на території братської школи як Києво-Братська колегія. Могила став старшим братчиком і опікуном, першим ректором — Ісая Трофимович-Козловський, запрошений зі Львівської братської школи.

Назву «Києво-Могилянська» в королівській грамоті Михайла Корибута зафіксовано 1670 року, уже після смерті митрополита. На старті заклад називали Києво-Братською колегією. Король Владислав IV 18 березня 1635 року дозволив школу, але заборонив іти далі діалектики й логіки і не дав права викладати богослов’я. Формально це була середня колегія, фактично — спроба збудувати православну вищу школу на єзуїтській схемі класів.

Учили дітей шляхти, козаків, духовенства й міщан. Філії з’явилися у Вінниці (пізніше в Гощі) та Кременці. Для потреб колегії Могила звів трапезну з церквою святих Гліба і Бориса, де тримали першу бібліотеку й проводили диспути.

Чому заклад став центром

Колегія була не лише школою. Вона давала православній еліті інструмент, яким доти володіли переважно католицькі колегіуми: латину, риторику, уміння вести публічний спір. Без цього важко було боронити церковні права в сеймі, судитися в магістраті чи писати трактати.

Наслідки виходили за межі класу. Вихованці поповнювали ряди вчителів братських шкіл, канцелярій Гетьманщини, духовенства. Через них київська освіта діставалася Лівобережжя і Слобожанщини. Для Сумського полку й навколишніх сотень це означало не «культуру взагалі», а конкретних людей, які після кількох класів поверталися дяками, священиками або писарями.

Найсильніше заперечення проти цієї оцінки звучить так: колегія лише скопіювала єзуїтську школу, тож говорити про окрему українську вищу освіту — перебільшення. Схема класів і методи справді взяті з єзуїтських колегіумів, це не приховували сучасники. Але конфесія, склад учнів і політична функція були іншими. Заклад лишався православним і всестановим, а його випускники формували саме козацько-старшинський і церковний апарат українських земель, а не кадри Речі Посполитої. Копія структури не скасовує окремого наслідку.

Структура і навчання

Повний курс, що склався до кінця XVII століття, тривав 12 років і ділився на вісім класів. Число 12 не «кругле» й не випадкове. Його можна зібрати самостійно: чотири граматичні класи по року, піїтика — рік, риторика — рік, філософія — два роки, богослов’я спочатку чотири. 4 + 1 + 1 + 2 + 4 = 12. Що змінювало суму: у 1651–1670 роках філософію тимчасово не викладали, богословський курс пізніше скорочували до двох–трьох років, тож реальний шлях конкретного спудея часто був коротшим за повний.

Джерело: Енциклопедія історії України, Інститут історії України НАН України; узгоджені дані про програму XVII–XVIII ст.

Мова викладання — латина. Церковнослов’янська й грецька лишалися в програмі, польська була потрібна для права й побуту Речі Посполитої. У XVIII столітті до ординарних класів додавали необов’язкові: німецьку, французьку, географію, архітектуру, малювання. Перевірка йшла через місячні й урочисті диспути, а не через сучасний іспит із тестами.

Багато учнів повного курсу не закінчували. Для кар’єри дяка чи канцеляриста вистачало граматики й риторики. Це пояснює, чому в списках XVIII століття так багато вихідців зі Сумщини саме в середніх класах, а не на богослов’ї.

Розвиток після заснування

Гадяцький договір 1658 року між Гетьманщиною та Річчю Посполитою, ратифікований сеймом 1659-го, надавав колегії статус академії нарівні з Краківською. Після переходу Києва під московську зверхність царські грамоти 1694 і 1701 років підтвердили титул «академія», але університетських прав у повному європейському сенсі заклад так і не отримав. Самоуправління академія виводила саме з сеймової конституції 1659 року — ця розбіжність у джерелах лишається.

Джерело: офіційна хронологія Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Енциклопедія історії України.

Енциклопедія історії України описує розквіт як перші шість десятиліть XVIII століття. За її зведенням, у 1744/45 навчальному році було 1110 студентів, у 1764/65 — 1159; у 1766–1769 роках чисельність щороку перевищувала тисячу, а 1772-го впала до 487 через чуму в Києві. На початку XIX століття середній показник знову був близько 1200 осіб, але вже понад 80 відсотків учнів — діти духовенства. Всестановість звузилася не гаслом, а складом лав.

Указом Синоду від 14 серпня 1817 року академію закрили. 28 вересня 1819-го на тому ж місці відкрили Київську духовну академію. Радянська влада ліквідувала її 1919 року; Богоявленський собор зруйнували 1935-го. Приміщення віддали військовому училищу. Правонаступництво тут юридичне й символічне, а не безперервне викладання з 1632 року.

Спадщина і сучасність

У Сумах будівлі колегії немає і не було. Лишився інший слід: імена вихованців із Ніжинського полку та Слобожанщини в студентських реєстрах 1730–1740-х років, які на початку XX століття опублікував історик М. І. Петров, а в 2021 році окремо розібрав Юрій Мицик. Частина цих людей не доходила до філософії, зате везла додому грамотність, потрібну церкві й канцелярії.

Побачити матеріальний залишок можна в Києві на Подолі. Староакадемічний (Мазепин) корпус 1703–1704 років — найдавніша збережена будівля в Україні, спеціально зведена як навчальний корпус і досі в цій ролі. Музей НаУКМА з 2015 року тримає постійну експозицію в Поварні Братського монастиря XVII століття. Оцифровані документи зібрано у віртуальному музеї університету. Окремо існують Київська духовна академія і семінарія та Київська православна богословська академія: усі три інституції апелюють до різної частини тієї самої історії, і змішувати їх у одну табличку не варто.

Поширена помилка — вважати сучасний університет прямим «тим самим» закладом 1632 року. Територія й назва спадкові, перерва 1817–1991 років — факт. Інша помилка — шукати колегію як філію в Сумах. Її не було; був освітній маршрут, схожий на сьогоднішній виїзд абітурієнта до Києва.

Практична перевірка займає кілька кроків і конкретні дати. Якщо в довідці написано «заснована 1615-го», йдеться про дар Галшки Гулевичівни й братську школу, не про колегію. Якщо «1632» — про злиття шкіл. Якщо «академія» без уточнення, треба дивитися, чи автор має на увазі Гадяч 1658-го, грамоту 1701-го, духовну академію 1819-го чи НаУКМА після 19 вересня 1991-го. Для порівняння масштабу: у пік XVIII століття в Києві одночасно вчилися близько 1100–1200 спудеїв; у 2024/25 навчальному році в НаУКМА — 5078 студентів. Числа схожі лише на вигляд: тоді це був майже єдиний вищий осередок для Лівобережжя й Слобожанщини, тепер — один із багатьох вишів.

Для мешканця Сум це той самий тип перевірки, що й для рішення міськради: не назва на вивісці, а дата, орган і наслідок. Колегія 1632 року була відповіддю на брак православної вищої школи. Її спадок у Сумщині — не корпус і не маршрутна табличка, а довга звичка шукати освіту там, де дають інструмент, а не лише грамоту.