Найраніший рядок зі словом «Оукраина», який дійшов до нас на папері, стоїть не в оригіналі ХІІ століття, а в Іпатіївському списку Київського літопису, переписаному близько 1425 року. Під 1187 роком там описано смерть переяславського князя Володимира Глібовича, і після жалоби переяславців іде формула: «о нем же Оукраина много постона». Дата події й дата збереженого рукопису — різні речі; плутати їх означає видавати копію за автограф.
Для Сумщини це не шкільна дрібниця. Частина земель, які літописець міг мати на увазі як порубіжжя Переяславщини, лежить у басейні Сули — зокрема біля Ромен. Пізніше саме як порубіжне козацьке місто постали Суми. Нижче зібрано перевірені дати, цитати й розмежування: назва території, адміністративний термін і державність — це три різні першості.
Зміст першої згадки
Перша згадка про Україну в писемному джерелі — це фіксація топоніма, а не свідоцтво про сучасну державу. У рядку 1187 року слово стоїть без пояснення: автор літопису вважав, що читач і так знає, про який край ідеться. Дослідники обережно прив’язують його до південного порубіжжя Переяславської землі, яке тримало удар половців.
Цитата з Іпатіївського списку (подія 1187 року): «и плакашася по немь вси Переяславци… бѣ бо князь добръ и крѣпокъ на рати… о нем же Оукраина много постона». Переклад усталений: «і плакали по ньому всі переяславці… бо був князь добрий і міцний на раті… за ним же Україна багато потужила».
Та сама пам’ятка дає ще два ранні вживання. Під 1189 роком князь Ростислав Берладник «приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои» — ідеться про подністрянське Пониззя, не про всю пізнішу карту. Під 1213 роком у Галицько-Волинському літописі з’являється зворот на кшталт «всю Оукраину» щодо волинсько-західного порубіжжя. Слово вже мандрує між різними «краями», а не означає одну незмінну країну.
Позиція «Історичної правди» тут суха й корисна: стереотип «перша згадка — 1187 рік» тримається на текстах, які збереглися в списках XV століття; протографів ХІІ століття немає, тож говорити про автограф 1187-го як про факт не можна. Можна говорити про найдавніший збережений запис події, датованої 1187 роком.
| Рік події | Збережений носій | Формулювання | Що названо |
|---|---|---|---|
| 1187 | Іпатіївський список, бл. 1425 | Оукраина много постона | Порубіжжя Переяславщини |
| 1189 | Той самий звід | ко Оукраинѣ Галичькои | Галицьке Пониззя |
| 1213 | Галицько-Волинський літопис у тому ж зводі | всю Оукраину | Волинсько-західне порубіжжя |
| 1500 | Лист великого князя литовського | «наші україни» | Київська, Волинська, Подільська землі |
| 1648–1660 | Мапа й опис Боплана | Ukraina / Ukranie | Край між Московією і Трансільванією |
Джерело: Іпатіївський літопис (Київський і Галицько-Волинський) у списку близько 1425 року; акти Великого князівства Литовського та картографія Г. Левассера де Боплана, зведення дат за публікаціями текстів.
Землі Київської Русі
До того, як слово закріпилося в літописі, південні волості Русі вже були окремими князівствами. Київ, Чернігів і Переяслав тримали степовий фронт. Переяславська земля виходила до Сули: це Посульський рубіж городів-фортець, закладений ще за Володимира Святославича як щит від кочівників.
Факт для місцевої пам’яті: Ромен і низка городищ Посулля стоять саме на цій лінії. Коли літописець 1187 року пише, що «Україна потужила», він описує не абстрактну «всю Русь», а край, який жив під набігами. Суми тоді ще не існували; їхнє місце на Пслі залишалося рідкозаселеним порубіжжям.
На практиці плутанина виглядає так. У шкільному переказі «Україна з’являється 1187 року» читач шукає сувій ХІІ століття в музеї й не знаходить. Далі хтось вирішує, що «назви не було», хтось — що «держава вже була». Обидва висновки ширші за джерело. Є копія XV століття з датою події ХІІ століття і словом про порубіжну землю. Кордони князівств на схемах — умовні: літопис не креслить ліній, як сучасна карта області.
Латинські записи назви
Для західних канцелярій XIV–XVI століть звичнішими були Ruthenia, Russia, Roxolania — «Русь», а не Ucraina. Шукати в кожному латинському акті того часу саме «Україну» — означає підганяти джерело під пізніший словник.
Латиницею й латиною назва масово виходить на захід уже в XVII столітті. 1648 року Гійом Левассер де Боплан підписує мапу «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina» — «Загальний план Диких Полів, по-простому Україна». 1651 і розширене видання 1660 року — «Description d’Ukranie»: край між межами Московії й Трансільванії, з козаками, містами й звичаями. Далі з’являються латинські, голландські, англійські передруки.
Окремо стоїть друкована географія: землі майбутньої України фіксують європейські видання Птолемея ще в XV столітті, але під іншими підписами. Першість слова «Україна» латиною для західного читача й першість зображення «руських» земель на карті — знову різні речі.
Назва за Литви й Польщі
Після входження руських земель до Великого князівства Литовського канцелярія довго писала «Русь», «Київська земля», «Поділля». Слово «україна» не зникло: воно означало порубіжжя, іноді в множині.
1500 року великий князь литовський у листі до кримського хана Менглі-Ґірея називає Київську, Волинську й Подільську землі «нашими українами». 1545 року ревізія замків Волині, Східного Поділля й Київщини фігурує як ревізія «українських замків». 1566 року Сигізмунд ІІ Август пише брацлавському воєводі про «замки українні» й обов’язок «на Україні».
Люблінська унія 1569 року перевела Київщину, Волинь, Брацлавщину до Корони Польської. У самих привілеях про прилучення Київського князівства частіше стоїть «Руська земля», не «Україна». Натомість у королівському листуванні й сеймових постановах після унії з’являються сполуки на кшталт «Україна Київська», «Україна Брацлавська». Назва живе в діловодстві як географічний ярлик пограничних воєводств, ще не як офіційна назва держави.
Козацькі акти XVI–XVII століть
У козацькому листуванні й королівських універсалах XVI — першої половини XVII століття «Україна» вже позначає конкретний простір староств і полків, куди пишуть накази. 1633 року конституція вального сейму окремо згадує «воєводства руські й українні». 1648 року Боплан закріплює це слово на мапі для всієї Європи.
Зборівський договір 18 серпня 1649 року (сейм ратифікував 7 січня 1650-го) визнав автономію Війська Запорозького в межах Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств, реєстр — 40 тисяч. У тексті це ще «Декларація ласки» короля своїм підданим, не сучасна конституція; проте територія козацького устрою вже має межі, які можна вказати на карті того часу. Гадяцька угода 16 вересня 1658 року говорила вже про «Велике князівство Руське» у федерації з Польщею й Литвою — знову інша назва для близького простору.
Міжнародні акти середини XVII століття починають ставити «Україну» поряд із Гетьманщиною як зрозумілий географічний орієнтир. Це вже не рядок жалоби в літописі, а робоче слово дипломатії. Державність із цього автоматично не випливає: випливає лише те, що термін упізнаваний у грамотах і угодах.
Першість назви і Суми
Суми постали тоді, коли слово «Україна» вже було в канцеляріях і на мапах. За місцевою традицією слободу козаки з Правобережжя почали ставити близько 1652 року. 24 червня 1655-го ватага на чолі з Герасимом Кондратьєвим подала чолобитну; 26 червня 1655-го, за викладом сумських істориків для «Суспільного Суми», прийшов дозвіл оселитися на городищі біля Псла, Сумки й Стрілки. 1656-го слободу оформлюють як місто, 1658-го воно стає центром Сумського слобідського козацького полку.
Зв’язок не в тому, що «Суми згадані 1187 року» — такого рядка немає. Зв’язок у типі місцевості. Літописна «оукраина» ХІІ століття — степове порубіжжя Переяславщини, частина якого зачіпає Посулля на території нинішньої області. Суми XVII століття — нова фортеця вже Слобідської України, знову на межі з Диким Полем. Той самий спосіб життя: вал, річка, набіг, дозвіл сюзерена, полк.
- 1187 рік — слово про порубіжжя Переяславщини, збережене в списку XV століття.
- XVI століття — «україни» як південні волості Литви й Корони в листах і ревізіях.
- 1648–1649 роки — мапа Боплана й Зборівська межа козацької автономії.
- 1652–1658 роки — осаду Сум і полк на Пслі.
Хронологія пояснює, чому місто з самого початку мислили як сторожове, а не як тилове. Сперечатися, що «перше» — 1652 чи 26 червня 1655-го, — та сама пастка, що й зі словом «Україна»: треба розрізняти появу людей на городищі, письмовий дозвіл і юридичне «місто».
Практичне правило просте. Коли питають про першу згадку про Україну, варто назвати три шари окремо: подія 1187 року в Київському літописі; збережений текст близько 1425-го; пізніше канцелярське й картографічне закріплення в XVI–XVII століттях. Для Сум до цього додається дата дозволу 26 червня 1655 року й полк 1658-го — уже як наслідок козацького освоєння краю, який європейські мапи підписували Ukraina.
Добіркою зручно користуватися як перевірним списком дат, а не як доказом сучасних кордонів чи політичних формул. Літопис не знає Сумської області, Боплан не креслить межі 1991 року, Зборів не «засновує» місто на Пслі.
Застереження чесне: без доступу до самого Іпатіївського списку й до архівних публікацій актів ВКЛ і Війська Запорозького будь-який популярний переказ лишається вторинним. Дати вище звірено за опублікованими текстами; нові знахідки списків можуть зсунути лише коментар, не сам факт, що найраніший збережений рядок зі словом стоїть у кодексі XV століття під роком 1187.
Раїса Ільків 
Тимофій Гринів